«Серед «патріотів» ця книжка викликала скажену лють». Книжку Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій» вперше видали українською

10

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку листопада українською мовою побачила світ книжка польського юриста, видавця та публіциста Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року».

«Львів: кінець ілюзій» – високофаховий історичний нон-фікшн, написаний на основі ґрунтовної документальної бази матеріалів. Книга стала справжнім викликом для польського суспільства, передусім для націоналістичного середовища. Ґжеґож Ґауден пише чесно та відверто про те, про що поляки воліли б не згадувати, бо переконаний, травми треба проговорювати, а не замовчувати.

Переклав книжку українською львівський історик і перекладач Андрій Павлишин. На його думку, «Львів: кінець ілюзій» є важливою книгою не лише для польського, а й для українського суспільного дискурсу. Вона може стати прикладом для українських істориків і дослідників, як писати про історичні помилки та мати сміливість їх визнавати.

Як давно ви знаєтеся з Ґжеґожем Ґауденом?

Ми знайомі вже дуже багато років. Думаю, як і більшість людей, які працюють з польський книжковим ринком. А все тому, що він впродовж багатьох років був директором Інституту книжки у Кракові. Зусиллями Ґжеґожа ця інституція придбала велику ділянку, де побудували великий сучасний будинок – розкішний центр, в якому на стипендіях від Інституту могли мешкати перекладачі. Мені також пощастило там пожити.

Але з Ґжеґожем ми були знайомі ще раніше. Він впродовж певного часу був головним редактором газети Rzeczpospolita. А я в ті часи працював у Львівській газеті. Ґжеґож належить до тих патріотів, які завжди підтримували та сприяли українським проектам. Звичайно ж, за це йому двічі довелося поплатитися. Перший раз його звільнили з посади головного редактора газети Rzeczpospolita (бо це напівдержавна, напівприватна газета). А пізніше його звільнили з посади директора Інституту книжки, коли партія PIS вдруге прийшла до влади.

Звідки з'явилася ідея цієї книжки?

Ґжеґож часто бував у Львові на Форумі видавців, їздив до Дрогобича на фестиваль Бруно Шульца. А інколи приїжджав просто так. Тоді ми годинами ходили Львовом, сиділи в Дзизі, говорили. Міряли ногами місто, вивчали його закутки, я розповідав йому усе, що знав про минуле Львова. І так цей сюжет львівських погромів 1918 року якось мимоволі виник у нашій розмові. Він спершу не повірив, що таке можливо. Почав перевіряти. Виявилося, що й справді це було так. Але про ці події не було багато інформації. Тому Ґжеґож вирішив взятися за цю справу серйозно й написати велику правдиву книжку.

Після цього він почав приїжджати до Львова вже з конкретною метою. Ми ходили архівами, бібліотеками. Багато спілкувалися з різними людьми: істориками, архівістами, бібліотекарями. Також він їздив до інших країн на пошуки необхідної інформації – приміром, до Німеччини та Британії. Він безкінечно сидів з планшетом в Інтернеті та скачував різні книжки то з бібліотеки США, то десь з Австралії.

Ґжеґож Ґауден (фото журналу «Локальна історія»)

А потім почався період написання книжки. Він постійно радився, часто приїжджав до Львова, щоб набратися свіжих вражень. Так, в день 22 листопада о 6 ранку ми приходили на конкретне місце, про яке йдеться у книжці, щоб Ґжеґож побачив, під яким кутом падає сонце або як відсвічують стіни будинків – усі ці речі, які були для нього, безумовно, дуже важливими. Я переконався, що саме так працюють найкращі письменники. Він ставив себе на місце свого героя в потрібному місці в конкретно визначений час.

Якою була реакція на цю книгу в Польщі?

Ця книжка написана дуже жорстко. В цьому переконається кожен, хто її прочитає. Але Ґжеґож кожен факт, який наводить, обов'язково підкріплює посиланням на документи. Це документи епохи, створені по гарячих слідах, а не спогади, записані кілька десятків років після події.

Заперечити йому було важко. Ґжеґож розповідав, як в процесі написання книжки давав почитати рукописи своїм друзям-історикам. Вони висловлювали сумніви: «Чи варто взагалі зачіпати цю тему?» Сто років поляки мовчали про це. Сто років ця тема затиралася в суспільній свідомості, ховалася в найдальший куток. Але Ґжеґож був переконаний, що цю травму треба пропрацювати. А єдиний шлях до цього, як і з будь-якою іншою травмою, це її омовлення. Тобто спроба деконструювати її у власній свідомості.

Ґжеґож віддав цю книжку у серйозне, наукове видавництво Universitas, де згодом ціла бригада вчених кілька місяців перевіряла кожен факт, звіряла кожне посилання з книжки. Щоб ніхто не зміг подати на неї судового позову. Бо одна річ – оціночні судження, але зовсім інше – брехня. Вони не знайшли там ніяких підстав до того, щоб хтось міг мати якісь претензії.

Книжка успішно вийшла. Після чого почалися тихі, перелякані розмови в кулуарах, назвемо це так. Але проти книжки відкрито ніхто не виступив: ані рецензією, ані контркнижкою. Бо тим аргументам та фактам, які навів Ґжеґож, просто неможливо було нічого протиставити. Ніхто ні в чому його не звинуватив. Але, безумовно, в певному середовищі так званих «патріотів» (але будьмо відверті – націоналістів та нацистів) ця книжка викликала скажену лють.

Звісно, якби Польща не була країною Євросоюзу, а мала б такі закони, як-от в Росії, з Ґжеґожем, швидше за все, повторилася історія академіка Дмитрієва: його просто запроторили б до в'язниці.

Але в Польщі все ж по-іншому. Так, у них існує закон, який дозволяє посадити у в'язницю за історичні погляди. Але він стосується періоду Другої світової війни і пізнішого часу. Тобто він здебільшого скерований проти українців та євреїв, які відверто розповідають про участь польського народу в Шоа. Це доповнення до закону про Інститут національної пам'яті, який прийняла PIS у 2015 році. Польща має певні сформовані історичні наративи і той, хто від них відступається, вважається злочинцем.

Андрій Павлишин (фото Аліни Смутко, «Твоє місто»)

Вже були спроби притягнути деяких українців, які є громадянами Польщі, за цієї статтею, але, на щастя, вони провалилися. Проте такий закон існує. А от щодо події сторічної давності – такого нема. Тож у Ґжеґожа були зовсім вільні руки.

Що спонукало вас взятися за переклад цієї книжки?

Ви не повірите! (сміється) Крім всього, вона дуже добре написана. За професією я є істориком. Тож мені доводиться читати багато книжок. В Польщі, як і в нас, у сфері історіописання панує такий німецький твердозадий стиль сухих конструкцій. Вони більше схожі на цеглини, які неможливо вгризти комусь, крім фахових спеціалістів, які мають до того сталеві пристосовані зуби. Натомість ця книжка написана в традиції французької школи «Анналів». Французькі історики в минулому столітті вирішили писати про історію так, щоб це була зрозуміло і доступно всім без винятку. Вони прагнули зробити історію цікавою, щоб люди хотіли купувати та читати книжки з таким же задоволенням, з яким вони дивилися кінематограф.

Книжка «Львів: кінець ілюзій» має дуже добру композицію. Вона легко читається. Вона має нерв та емоцію. Я дуже ціную це в книжках. Крім того, ми з Ґжеґожем працювали разом: я бачив, як ця книжка народжувалася. Тож мені хотілося, щоб вона дійшла також і до українського читача. Зрештою, вона просто є дуже важливою для українського суспільного дискурсу.

В чому її важливість для українців?

У цій книжці Ґжеґож деконструював травми, темні закутки історичної свідомості своєї нації. І я впевнений, що таке ж завдання стоїть перед українськими істориками, авторами історичного нон-фікшену. Нам слід не вихвалятися існуючими чи вигаданими подвигами предків. Не треба також копирсатися в ранах, завданих нам, а замість цього варто спробувати проаналізувати рани, які завдавали ми. Подивитися на травми, які повстали внаслідок наших помилок. Стати нацією, яка усвідомлює, що людина грішна, а отже, і нація може мати свої гріхи. Бо така її природа. Звісно, можна пробувати це заперечувати, але це все одно, що плювати проти вітру, їдучи на велосипеді.

Що під час перекладу книги було найскладнішим?

У роботі перекладача, як і у всякій іншій роботі, є свої перешкоди. Але це частина нашої професії, тож ми цілком свідомі того, що з цим робити. В роботі над цією книжкою були певні так звані засадничі моменти. Їх ми вирішували разом із редактором Сашком Бойченком. Бо звичайне слово можна знайти в словнику. Справжня проблема виникає тоді, коли доводиться оперувати словами як знаками. Йдеться про ситуації, коли слова мають серйозне емоційне, міфічне навантаження. Різне у різних народів. Люди часто кальковано повторюють певні конструкції, не замислюючись, що вони насправді означають.

Приміром, польські націоналісти люблять використовувати словосполучення «львівські орлята». І в нас часто це повторюють, калькуючи. Але не можна забувати, що це, в першу чергу, дуже емоційно і дискурсивно навантажений термін. Це все одно, що називати донецьких бандитів на службі в Росії «повстанцями за свободу».

Подібна ситуація з іншим проблематичним словом, як для нас, так і для поляків. Це слово жид. У польській мові це єдине нормативне слово. У нас же цим словом є єврей. І воно не викликає такої гострої реакції. Але в Польщі інших варіантів цього слова немає. І вимовити його вголос порядній людині важко. Воно сприймається одразу як історично навантажене та дуже тяжке слово.

Для мене таким непростим словом у книжці стало слово креси. Це імперський термін, який вже давно прижився в польській мові. Його занесли через чорний хід у національну свідомість поляків вже у післявоєнний час, у 1990-х роках. Зараз це слово широко вживається в середовищі, яке ностальгує за довоєнною Польщею. Вживати його без коментаря у серйозній науковій книжці, та ще й присвяченій такому конфліктові – неприпустимо. Тому ми домовилися, що Ґжеґож підготує примітку, аби читачі розуміли, про що йдеться. Я спеціально вирішив зберегти це слово, хоч в інших текстах зазвичай використовую більш нейтральне – національні околиці Другої республіки. Воно, звісно, довше, але, точніше.

Якої реакції на книжку ви очікуєте від читачів в Україні?

Мені б хотілося, щоб Віктор Медведчук подавав на неї в суд і, щоб вона розійшлася таким накладом, як книжка Вахтанга Кіпіані (сміється).

Я б хотів, щоб українці енергійніше читали книжки українською мовою. «Львів: кінець ілюзій» може прочитати кожна людина, яка просто вміє читати. Мені б дуже хотілося, щоб у суспільстві виникла потреба до прочитання таких книжок. Щоб навколо неї виникла дискусія. Але не у форматі «ти дурень – ні, сам такий!». А щоб обговорювалася тема, проблема, щоб висувалися аргументи щодо стану та якості української історичної пам'яті.

Книжка «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» вийшла у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку листопада

Це книжка, яка говорить про непрості аспекти українсько-польських стосунків. Я хотів би, щоб вона потрапила насамперед до читачів у Центральній та Східній Україні. Бо в Західній Україні ми так-сяк знаємо про ці події через родинні оповіді. Натомість в інших частинах України часто недооцінюють українсько-польські стосунки. Але їх не треба переконувати в тому, що ця історія є важливою. Для них треба створити можливості прочитати цю книжку. Варто створити розвинену, некорумповану країну, в якій хочеться жити. Країну, в якій є час для читання. Країну, де українське цінується, де його постійно в собі стимулюють, підтримують.

Українцям треба здобути свою суб'єктність, зрозуміти, в чому полягає їхня гідність. Такі книжки, як «Львів: кінець ілюзій», допомагають це зробити. Вони вчать розуміти своє минуле та будувати нехибні стратегії на майбутнє. Показують, як мислити і говорити про такі речі. Я б хотів, щоб усі ці аспекти сприйняття в українському суспільстві реалізувалися. І в результаті ця книжка допомогла нам у нашому національному самостановленні.

Розмовляла Ксенія Чикунова

***

Ґжеґож Ґауден народився 1953 року в Познані. За освітою юрист та економіст. На початку 1980-х років був журналістом самвидаву й активістом незалежної профспілки Solidarność у рідному місті. За опозиційну діяльність 13 грудня 1981 року – інтернований. У 1984–1992 роках перебував на еміграції у Швеції. Там організував та очолив шведський комітет підтримки Solidarnośćі.

Повернувшись до незалежної Польщі, видавав друковані медіа. У 2004–2006 роках – головний редактор однієї із найвпливовіших щоденних газет Rzeczpospolita. У 2008–2016 роках керував Інститутом книжки у Кракові. Нині – незалежний публіцист. Мешкає у Варшаві та Стокгольмі.

У 2020 році книжка «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» перемогла в конкурсі «Історичні нагороди» від впливового польського журналу POLITYKA в номінації «Науково-популярні та публіцистичні книги».

Переклав із польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка.

Переклад та публікацію цієї книги підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».