Колишній директор військової розвідки Катару, бригадний генерал Шейх Наваф бін Мубарак Аль-Тані у колонці для сайту Королівського інституту об'єднаних сил пояснює, чому країни Перської затоки не зацікавлені в продовженні війни проти Ірану. Перш за все через те, що це руйнує стабільність та їхню основу для економічного зростання.
У певних колах у Вашингтоні та Європі вперто тримається припущення, що арабські держави Перської затоки потай хочуть, аби ця війна тривала доти, доки Іран не буде серйозно послаблений. Таке трактування надто зручне, надто спрощене і, у випадку Катару, просто хибне.
Катар не хоче, щоб ця війна тривала. Це ясно з його публічної позиції, дипломатії та логіки його національних інтересів. За межами Катару картина в Перській затоці не є цілком однорідною, і було б несерйозно вдавати інакше. Це різні держави з різним сприйняттям загроз і різними стратегічними підходами. Оман – не Бахрейн. Катар – не ОАЕ. Саудівська Аравія має власну довгу пам'ять про прямі атаки та ескалацію через маріонеток. І все ж, якщо відступити на крок і подивитися на публічні заяви, економічні реалії та поведінку більшості урядів країн Перської затоки, загальний напрям цілком очевидний: це не той регіон, який підштовхує до затяжної війни з Іраном. Це регіон, який намагається обмежити шкоду.
Протидія одному наративу
Це важливо, бо про Перську затоку часто говорять так, ніби вона емоційно зацікавлена в конфронтації заради самої конфронтації. Це не так. Перська затока, особливо менші й більш глобально інтегровані держави, побудувала свій сучасний успіх на сталості: торгівлі, роботі портів, безпечному небі, енергетичному експорті, іноземних інвестиціях і такому регіональному середовищі, яке є достатньо стабільним, щоб забезпечувати зростання. Саме так процвітали такі держави, як Катар. Не в ідеальному світі, а в складному сусідстві, де правила все ж загалом залишалися зрозумілими.
І одне з цих правил, подобалося це комусь чи ні, полягало в тому, що Іран був поруч і залишатиметься поруч.
Саме цього багато зовнішніх спостерігачів не помічають. Катар і решта країн Перської затоки не провели останні чотири з половиною десятиліття в очікуванні, що Іран зникне. Вони пристосувалися до нього. Вони будували політику з огляду на нього. Вони будували безпекові припущення з огляду на нього. Вони будували комерційну і дипломатичну поведінку з огляду на нього. Це не означало довіри, симпатії чи сліпоти до ризиків, які становили Іран і його маріонетки. Це означало дещо тверезіше: держави Перської затоки навчилися жити поруч зі складним, ідеологізованим, часто деструктивним сусідом і водночас будувати заможні, глобально інтегровані держави.
І здебільшого ця модель працювала.
Катар побудував економічну модель, що залежить від надійності: газового експорту, логістики, дипломатії та репутації місця, де все працює.
Так, були моменти справжньої небезпеки. Саудівська Аравія та ОАЕ ставали мішенню, безпосередньо або через маріонеток, у спосіб, що був серйозним і неприйнятним. Ніхто, хто серйозно ставиться до теми, не повинен применшувати цю історію. Але за майже пів століття існування Ісламської Республіки ці епізоди, хоч і тривожні, були радше періодичними, ніж визначальними. Вони не зруйнували базову формулу процвітання Перської затоки. Регіон і далі зростав. Він і далі розбудовувався. Він і далі залучав капітал, розширював порти й авіалінії та демонстрував стабільність значно більшу, ніж багато хто очікував.
Ось чому думка, ніби країни Перської затоки тепер підштовхують до ширшої або довшої війни, має так мало сенсу.
Війна з Іраном для Перської затоки – не абстрактна геополітична вправа. Вона б'є по інфраструктурі, судноплавству, авіації, страхуванню, туризму, банківській сфері, довірі інвесторів, енергетичних ринках і по всіх тих непомітних розрахунках, які робить бізнес, коли вирішує, чи є регіон достатньо безпечним для довгострокової присутності. Чим довше триває ця війна, тим сильніше змінюються ці розрахунки.
Особливо це стосується Катару. Катар побудував економічну модель, що залежить від надійності: газового експорту, логістики, дипломатії та репутації місця, де все працює. Те саме, різною мірою, стосується й ширшого регіону Перської затоки. Це держави, що стали глобально значущими не завдяки експорту хаосу, а завдяки тому, що пропонували його протилежність. Вони стали хабами, бо були надійними.
Затяжна війна підточує все це.
Усе це не означає, що Перська затока вийде з цієї війни м'якою щодо Ірану. Не означає. Довіри стане менше. Підозри зростуть. Витрати на безпеку збільшаться. Захист інфраструктури, стійкість і стримування піднімуться вище в порядку денному. У деяких столицях висновок полягатиме в тому, що Іран треба стримувати жорсткіше і пильніше за ним стежити.
Але стримування – це не те саме, що бажання нескінченної війни. Саме цієї відмінності багато зовнішніх спостерігачів і далі не бачать.
Імовірніша післявоєнна позиція країн Перської затоки буде жорсткішою в безпековому вимірі й холоднішою за дипломатичним тоном, але все одно спиратиметься на стару реальність: Іран – постійний сусід. Ілюзій буде менше й, імовірно, терпіння теж. Але водночас залишатиметься потужний стимул не допустити скочування регіону в стан, де морські маршрути перебувають під постійною загрозою, а кожна криза ризикує перерости у війну.
По всій Перській затоці
Тож чітко зафіксуймо головне. Чи кожна держава Перської затоки однаково дивиться на ситуацію? Ні. Але чи свідчать наявні дані, особливо у випадку Катару і загалом у поведінці більшості країн Перської затоки, про бажання, щоб ця війна затягнулася? Ні, не свідчать.
Перська затока розбудувала себе, живучи поруч з Іраном. Вона навчилася функціонувати, процвітати й проєктувати вплив попри Іран, навколо Ірану і часом у рамках обережного пристосування до самого факту існування Ірану. Це не робить Тегеран безпечним. Але це означає, що від відкритої, безстрокової війни Перська затока може втратити значно більше, ніж, схоже, розуміють багато закордонних коментаторів.
І Катар, передусім, це знає.
Джерело: RUSI