"За цей рік сталося стільки подій, що вистачить на ціле життя. Згадуєш про бої під Києвом і в Києві – таке враження, що це в іншому житті було", – відповідає комбат Олександр Посітко на прохання РБК-Україна згадати якісь найяскравіші епізоди минулих 11 з гаком місяців.
Зараз він командує одним з батальйонів 112 бригади Територіальної оборони, який дислокується у степах Херсонщини. Киянин Посітко брав участь ще в АТО у 2014-15 роках, воював на Луганщині, потім повернувся до цивільного життя. Коли в Києві почала формуватись 112 бригада ТрО, він підписав контракт резервіста. Напередодні лютневого вторгнення, коли загальна ситуація ставала дедалі тривожнішою, каже Посітко, в тероборону жителі столиці вже пішли масово.
– Як для вас почалася повномасштабна війна?
– Біля нашого ЖК у Дніпровському районі Києва є одне комунальне приміщення, яке ми розглядали як нашу можливу постійну базу, у нас було попереднє узгодження від мера. Зранку 24 лютого ми туди прийшли, але там і далі сиділи працівники теплокомуненерго. Вони не розуміли, що відбувається, запропонували нам якісь дві кімнати – ми їм в жорсткій формі пояснили, що вони мають звільнити нам приміщення повністю, а в тих двох кімнатах можуть скласти свої речі.
Біля цієї будівлі ми почали приймати бажаючих у склад батальйону, я був там замкомандира. За перших три дні ми зібрали 1200 людей, потік не припинявся, хоча у нас в штаті було лише 500 посад. Ми в перший день кілька рот змогли озброїти, визначити їм командирів і відправити на завдання. Ми утримували зовнішню межу Києва в межах Дніпровського району, це Броварський проспект, Леруа Мерлен, метро Чернігівська, проспект Перова в бік Троєщини. Таким чином ми почали війну.
– Там уже були бойові зіткнення?
– В Києві у нас контактів з ворогом не було, оскільки батальйон 72 бригади зумів зупинити противника ще на підступах до Броварів. Ми були включені в схему оборони цього напрямку, але в бої не вступали. Тому батальйон до відступу противника з Київщини перебував на цих позиціях, а 5 травня наш батальйон був передислокований спочатку в Полтавську, а через тиждень в Харківську область, в район Чугуєва. І до 24 серпня, до Дня незалежності ми виконували бойові задач на тому напрямку, там були бойові зіткнення від першого до останнього дня.
– Тобто в наступальній операції, в якій вдалося визволити Харківщину на початку вересня, ви не встигли взяти участь?
– Так сталося, що наступ наших військ почався через позиції, які ми займали, і це нам було дуже образливо (сміється, — ред.).
Нас вивели на ротацію на Київщину, проводили злагодження, доукомплектування, навчання, а 15 жовтня мене призначили командиром батальону, в якому я зараз, в рамках нашої ж бригади. Так сталося, що треба було замінити все командування батальйону, і мені запропонували взяти з собою офіцерів на вакантні посади, тож зі мною перейшла група офіцерів, а потім ще й група солдатів. Зокрема мій перший заступник, начальник штабу, замначальника штабу – люди, з якими я з 2014 року воюю.
Призначили мене на цю посаду в той день, коли батальйон прибув на виконання бойових завдань на Миколаївщину, під Правдино. Це було складно, бо батальйон тільки зайшов на бойові позиції і це наклалось на заміну командування. Переважна більшість бійців батальйону не мали бойового досвіду.
До початку листопада ми знаходились під Миколаєвом, потім батальйон був виведений з району оборони і переведний в якості резерву в групі наступу, який планувався тоді на Херсон. Було сформовано з декількох бригад ударне угрупування, яке мало здійснювати наступ на Херсон, і ми були включені в цей процес.
Але, як ви знаєте, противник втік буквально за день-два до початку наступу, покинув територію правобережжя Херсонщини.
– Це відбувалося без особливо інтенсивних бойових дій?
– Активно працювали наші артилеристи, на інше у нас не було можливості, противник відступав із знайомих йому позицій, плюс мінування було надзвичайно активне, тут заміноване було просто все. І в таких умовах швидко здійснювати наступ не вдається. Плюс були підірвані всі можливі мости. Так ми зайшли на цю територію, де знаходимось зараз на Херсонщині.
– Чим ви тут займаєтесь?
– Тут ми продовжуємо виконувати завдання, вже ближчі до нашої спеціалізації, власне, перебування в обороні під Миколаєвом було складним, бо штат нашого батальйону не стандартний, як у стрілецьких батальйонів інших ТрО, у яких роти, взводи, щоб вести оборонні дії. У нас все ж таки батальйон спецпризначення, він має специфічну структуру, яка не дозволяє використовувати всі підрозділи, як звичайні стрілецькі чи механізовані. Зараз у нас задача інша, ближча до нашої специфіки. Ми формуємо бойові групи, які виїздять у потрібні місця, відпрацьовують і виходять.
– За вашими відчуттями, чим нинішня війна відрізняється від війни 2014 року?
– Відрізняється абсолютно повністю. Професійнішими стали і ми, і противник. На той момент, якщо брати літо 2014-го, зі сторони противника більше були нерегулярні збройні формування. Починаючи з Дня незалежності стало різко відчутно, що з'явились їхні регуляри там. Але все одно не було суцільного фронту, не було такої інтенсивності застосування різних видів техніки, не було такого інтенсивного застосування технічних засобів розвідки, РЕБу, безпілотників, авіації тощо. Зараз ми маємо справу з повноцінною, величезною, професійною армією, з усіма її недоліками, звісно. Але це вже зовсім інша війна.
Яскравий приклад: всі люблять говорити, згадуючи першу фазу війни, про добробати, які нібито відіграли тоді ключову роль. Я категорично з цим не згоден, бо ні кількістю своєю, ні боєготовністю вони не могли відігравати ключової ролі, тоді теж основну роль грала армія. Зараз взагалі немає місця таким підрозділам, як на мене.
– Ви згодні з тим, що російська армія теж вчиться з часом і занадто недооцінювати її не варто?
– Безумовно вчиться, на своїх помилках зокрема. В будь-якому разі, це регулярна армія. Є мобіки, але офіцерський склад, сержантський склад – лишається якийсь кістяк, особливо, якщо ми говоримо про підрозділи морської піхоти чи десантників, це навчені війська і не треба їх недооцінювати. Трапляються нам якісь їхні документи після звільнення територій – нам багато в чому самим треба в них вчитися, зокрема військовій дисципліні, в плані підготовки військових документів.
Засобами РЕБ ми слухаємо їхні переговори. У них немає хороших радіостанцій, але вони прекрасно кодують свої переговори, це суцільний потік цифр, слів, букв тощо, і розібрати це важко. У нас це є далеко не у всіх. Дуже яскрава річ, яка у них є, а у нас немає – це фортифікаційні споруди. Нам доводиться своїх солдатів водити на позиції противника і показувати, як повинен виглядати опорний пункт, як треба облаштовувати позиції, сектори, бліндажі. У нас дуже часто солдата важко заставити викопати собі окоп.
– Лінуються?
– Лінуються, командири не можуть пояснити, для чого і як це треба робити. Ця проблема у нас є.
– Які у нас сильні сторони – окрім моралі, бойового духу і розуміння, за що ми воюємо?
– Елемент, який ви назвали, надзвичайно важливий, він був недооцінений як противниками, так і нашими союзниками до початку великої війни. Як правило, рахують кількість танків і солдатів, моральну сторону не враховують, а вона виявилася ключовою. Крім того, наша сильна сторона – це допомога союзників. Техніка, озброєння, яке приходить до нас – це зовсім інший рівень.
Плюс ми активно застосовуємо різні БПЛА на всіх рівнях, від стрілецького відділення до розвідбатальйонів. Сильна наша сторона – це гнучкість і можливість приймати рішення на всіх рівнях. Часто зустрічаються ролики, де вони дивуються, що у нас сержант якогось відділення може викликати підтримку артилерії, не проходячи всі погодження.
Якщо мій розрахунок БПЛА виявив ціль, я можу скоординувати напряму з командиром батареї артилерії, яка тут працює, і вони напряму, той біля гармати, той біля монітора БПЛА, працюють поза всіма ланками команування. Це, звісно, набагато ефективніше, швидше приймаються рішення і коригування, це наша сильна сторона, якої у противника немає.
– Як ви оціните якість підготовки військових, які до вас приходять?
– Дуже по-різному. Коли активна фаза починалася, взагалі не було підготовки, доводилося все робити з коліс, вишукувати людей, які були спроможні управляти кимось, призначати їх на посади, навіть тих, хто звання відповідного не мав, призначали їх в.о. Вони потроху це витягували, шукали інструкторів, можливості і вчили людей.
З того, що я бачу зараз, активно навчають військовослужбовців за кордоном, де дають не просто базову підготовку, а формують повноцінний підрозділ або навіть частину. Це, звісно, ідеально, він потім інтегрується у військову частину, у ньому вже все злагоджено.
– Доводилось чути, що ставлення до ТрО з боку інших родів військ буває інколи трохи зневажливим, інколи забувають про її роль у бойових діях чи вважають напіваматорським військом. Ви стикались з таким?
– Я не стикався. Попередній батальйон ми сформували, і він був спроможний із самого початку, з оборони Броварського проспекту, ми змогли створити нормальний батальйонний район оборони, з ротними опорними пунктами, з усіма потрібними елементами. Приїжджала 72 бригада, яка стояла перед нами, вони побачили, що у нас все як має бути.
Переїхали ми на Харківщину – те ж саме, ми працювали з 92 механізованою бригадою, їхній командир визначив нам ділянку, яку ми маємо обороняти і протягом перших кількох тижнів вони побачили, що ми спроможні, ми виконуємо поставлені задачі, в якихось елементах ми задавали тон, працюючи аеророзвідкою, коригуючи артилерію.
Ми створили аналітичний центр, куди стікалась вся інформація від усіх дронів, які там літали, від наземної розвідки, камер спостереження тощо. Все збиралось в одному організмі, який видавав аналітичну довідку, дуже системний підхід, у нас були люди, які спроможні це робити, і ми використовували їх не як піхотинців, а в такій аналітичній роботі. Вони показували результат, цей результат 92-ій дуже сподобався, вони це взяли на озброєння і почали активно використовувати. Тому говорити, що до нас хтось не так ставився…
– Тобто усе залежить від конкретного підрозділу і насамперед від його командира, вірно?
– Сто відсотків. В територіальну оборону поприходили люди звідусіль, з цивільного життя і в інших містах могли бути інші приклади. І я зустрічав таке, десь ми когось міняли чи нас хтось міняв і я зустрічав випадки, коли командири дуже далекі від своїх посад і армії взагалі, вони не розуміли, що вони мають робити. Тому і сприймалися вони сусідами по району оборони так, як ви кажете.
– Яке ставлення до вас з боку місцевого населення Миколаївщини, Херсонщини?
– Найбільш приязне ставлення до нас було в Миколаївській області від місцевих, там взагалі було неймовірне ставлення, населення взагалі все для нас робило. Тут, можливо, трошки прохолодніше, але я це б скоріше пов'язував з тим, що місцевого населення тут небагато, і вони пробули пiвроку в окупації. І ті, хто міг би до нас позитивно ставитись, вони банально виїхали. Але 99% тих, хто залишився, мають абсолютно нормальне ставлення, ми їм допомагаємо, вони нам допомагають.
– Наскільки часто ворог зараз обстрілює цей регіон?
– Вони не намагаються перетинати Дніпро. Якісь заходи диверсійно-розвідувальних груп бувають, бо серед Дніпра є каскад островів, які є сірою зоною, де і ми намагаємось бути, і вони, частіше наші сили здійснюють виходи на їхній берег. Щодо артилерії – щоденно, масовано, вони по нам, ми по них. Вночі, як правило, "веселіше", як коли.
– Сюди народ не сильно спішить повертатися. Зокрема, через не дуже зрозумілі економічні перспективи. Ви бачите перспективи того, що люди повернуться? Можливо, для цього треба ще далі відтиснути орків, щоб тут було менше обстрілів?
– Не впевнений. Навколо нас майже всі села є штучними. Вони були створені радянською владою для обробітку цих територій. Всі хати однотипні, побудовані у 60-70-х роках, село "неживе", тут немає навколо чого людям збиратися. Є якась певна земля, яка обробляється одним фермером, йому для цього не треба ціле село, йому нема куди цих людей залучити. Тому перспектив тут насправі дуже мало. Великі села, вони, звичайно, нікуди не дінуться, вони відродяться. Тут є села, в яких фортеці ще князь Вітовт заснував. Такі села будуть жити.
– Під час деокупації цих територій ви знаходили російських солдат-"потєряшек"?
– Полонених у нас не було. Вбитих, звичайно, вони залишили своїх дуже багато. Трупи російські валялися тут по всіх посадках. Колаборантів вони полишали своїх, які тут просували "рускій мір" при окупації.
– Ви бачите якусь активність наших відповідних органів щодо колаборантів?
– На жаль, ні. Один колаборант тут, найактивніший, сам себе підірвав гранатою, коли ми зайшли в село. Мабуть зрозумів, що у нього іншого шляху немає. Сів у свій автомобіль і висмикнув чеку.
Є сім'я, яка займала активну проросійську позицію, допомагала окупантам, з ними поліція поспілкувалася, провела фільтраційну роботу, але вони продовжують жити як ні в чому не бувало. Приходив чоловік, якому вони погрожували: що "наші знову прийдуть" і щось там має статися. Думаю, нам треба підключитись до цього процесу, поспілкуватися з цими людьми…
– Справедливо казати, що на розмінування херсонських полів підуть багато років?
– За кілька місяців нашого тут перебування наш інженерний підрозділ викопав уже більше тисячі мін. Це величезні мінні поля, які ми виявляємо і планомірно потрошки їх розміновуємо. Тут заміновано просто все: як посадки протипіхотними мінами, так і просто в полях масовані протитанкові поля.
– Протитанкові поля – це на випадок нашого прориву, зі зрозумілою військовою метою. А багато мін лишили без військового змісту, просто щоб люди підривалися?
– Так.
– Які ваші очікування, коли може закінчитись війна, і які ваші подальші плани: повертатися до цивільного життя чи далі залишатися в армії?
– Гадати на кавовій гущі, коли це закінчиться, не будемо, спрогнозувати це немає жодної можливості. Просто робимо все, щоб перемога прийшла якнайшвидше. Я, звісно, хотів би повернутися до своєї цивільної роботи, вона мені подобається, мої колеги з роботи мене чекають. Хотілось би вже на цей раз довести все це діло до завершення, щоб вже поставити крапку в потребі постійного перебування в бойовій готовності.
На жаль, поки Російська федерація існує в нинішньому форматі, спокою нашій країні не буде.
– Тобто винятково ліквідація російської державності у нинішній формі забезпечить нам стабільний мир?
– Тільки так. Ми воюємо з цієї державою вже багато сотень років, відколи вони існують як окрема від нас держава, відколи вони відчувають у собі силу і спроможність вести війни із сусідами, відтоді вони намагаються воювати з державами на нашій території, в якій би вони формі не були. Оскільки у них склалася така історична потреба завоювати нашу територію, вони від неї ніколи не відмовляться, поки вони будуть мати спроможність це робити, вони будуть це продовжувати. Хто знає історію, той насправді не здивований ні тому, що вони напали, ні тому, які звірства вони чинять на нашій території.
– Є популярна думка: відвоюємо усе своє, збудуємо на кордоні рів з крокодилами, отримаємо гарантії безпеки, найкраще, звісно, вступимо в НАТО – це може спрацювати?
– От у нас були гарантії безпеки за Будапештським меморандумом, навіть від самої Росії. Але ж це нас не убезпечило від війни, ми знову вимушені воювати, і наші люди гинуть у великій кількості. Гарантії не допоможуть, тільки сильна, нормально озброєна і навчена армія – це гарантія безпеки. Можливо, вступ в НАТО.
– Але, пріоритет – це все-таки їхня ліквідація?
– Безумовно.
