Саміт путіна та Трампа на Алясці продемонстрував провал американської дипломатії, переконаний генерал-лейтенант США у відставці, колишній командувач ЗС США в Європі Марк Гертлінг. Театральність саміту з військовими почестями для обвинуваченого у військових злочинах лідера лише легітимізувала агресора, залишивши Україну знову на узбіччі переговорів про власну долю. Цей підхід створює небезпечний прецедент, коли дипломатія перетворюється на щит для агресії, а не на інструмент справедливого миру, наголошує Марк Гертлінг.
Я завжди скептично ставився до того, що із зустрічі між Дональдом Трампом і путіним може вийти щось позитивне. Сценарій був надто знайомим. Це було повторенням переговорів адміністрації Трампа з талібами, проведених без участі афганського уряду, що створило передумови для розпаду Афганістану, перемоги Талібану та втечі президента Ашрафа Гані (та значної частини його уряду), коли він побачив, що ситуація неминуче погіршиться. У будь-яких переговорах, коли агресора легітимізують, а жертву відсувають на другий план, результатом стає не мир, а катастрофа.
Саміт на Алясці пройшов саме за таким сценарієм. Після кількох днів обміну меседжами, але, вочевидь, без дисциплінованої підготовки, яка зазвичай передує таким критично важливим зустрічам, Трамп сподівався на прорив. Натомість він пішов звідти, отримавши лише усмішку путіна і повідомлення державних ЗМІ в Москві про успіх їхнього лідера. Україну знову попросили утриматися від вогню, поки інші домовлялися про її майбутнє.
Ретельний аналіз саміту сера Лоуренса Фрідмана фіксує як катастрофи, яких Трамп уникнув, так і ті, які він накликав. Трамп не прийняв найнебезпечніші пропозиції путіна, такі як сдати Донеччину в обмін на припинення вогню. Але зустріч завершилася тим, що Трамп відмовився навіть від спроб досягти перемир'я і прийняв позицію путіна, що війну може завершити лише "остаточне врегулювання" "фундаментальних питань". Цей зсув – раптовий і імпровізований – став подарунком для Москви.
Зовнішній антураж лише погіршив враження. Мені було соромно бачити, як американські військові перетворилися на реквізит у дійстві, що більше скидалося на знімальний майданчик, ніж на серйозний саміт. Ряди F-22 і F-35 вишикувалися вздовж злітної смуги, ніби щоб справити враження, тоді як зведений підрозділ армії, флоту та ВПС урочисто розстелив червону доріжку до приїзду путіна, а потім віддавав честь, коли повз них проходили перші особи. Потому з гуркотом пройшов над головами постановочний проліт B-2. Якщо це мало на меті залякати путіна, він сприйняв це радше як знак пошани, а вся постановка подала Трампа й путіна як рівнозначних світових діячів. Міцні рукостискання, перебільшені усмішки та незграбні поплескування по руці лише підкреслили манеру людини, яка плутає театр із силою.
Атмосфера після переговорів була разюче іншою. Навіть команда Трампа виглядала пригніченою. Коли вони вийшли із зустрічі, яка раптово завершилася до обіду, на обличчях секретарів і помічників читалася тривога людей, котрі щойно побачили, як їхню працю, цілі та плани вмить спалено дотла.
путін же, навпаки, мав усі підстави посміхатися, а згодом і святкувати. Попри статус обвинуваченого у воєнних злочинах, він отримав прийом із червоною доріжкою, який зазвичай влаштовують шанованим державним діячам, і нагоду виставити себе миротворцем, тоді як російські ракети й далі руйнували українські міста. Фрідман також відзначив, як швидко російські медіа підхопили ці кадри, заявивши, що путіна "врятували від ізоляції" і що він здобув "поштовх для американсько-російської дружби".
Трамп тим часом мав небагато що запропонувати, окрім плутаних нарікань на вибори 2016 року та запевнень Шону Хенніті, що зустріч була "десять із десяти". Чи хтось справді очікував іншого повідомлення?
Підсумком Аляски став не крок до миру, а односторонній відступ США. Протягом місяців Трамп наполягав, що його мета – домогтися припинення вогню (не без натяків на Нобелівську премію миру, якщо йому це вдасться). Союзники Америки, стурбовані, але сповнені надії, підкріплювали цей меседж. Володимир Зеленський заявляв про готовність сісти за стіл, але водночас підкреслював, що будь-які переговори мають починатися з припинення насильства. Спершу перемир’я; потім переговори.
Перемир’я недосконалі, крихкі й часто порушуються. Але вони мають значення. Вони створюють перепочинок, необхідний для переговорів. Вони сповільнюють цикл помсти настільки, щоб слова почали важити більше, ніж бомби. Пропустити цей крок означає дозволити росії вести переговори, водночас жорстоко нищачи Україну. Це перетворює дипломатію на щит для агресії.
Та раптом після Аляски Трамп заявив, що "самі лише перемир’я" ненадійні й що потрібна лише "остаточна мирна угода". Інакше кажучи, нічого не віддавши, путін здобув пропагандистську перемогу й переконав Трампа, принаймні поки що, прийняти зручний для Москви шлях до "переговорів".
Для Зеленського цей момент такий самий непевний, як і будь-який попередній. Він знову відвідав Вашингтон на зустрічі з Трампом. Але цього разу до нього долучилися інші лідери, які закумулювали авторитет всієї Європи. Їхня присутність – це більше, ніж символ. Це свідоме прагнення виступити фалангою фактів проти російської пропаганди та імпровізацій Трампа.
Особливого значення мала участь Фінляндії. Як найновіший член НАТО і ключовий член "Північно-Балтійської вісімки", з динамічною демократією та 800-мильним сухопутним кордоном з росією, Фінляндія краще за інших розуміє, що стоїть на кону в російській агресії. Фінляндія приєдналася до НАТО не з опортунізму, а з необхідності, розуміючи, що нейтралітет більше не є захистом, а вразливістю. Її присутність за столом переговорів у Вашингтоні надіслала чіткий сигнал: Україна не ізольована, і росії не дозволять силою перекроїти карту Європи.
Для Зеленського це нелегке завдання. Він не міг виглядати так, ніби піддається тиску з боку Вашингтона, що підриває суверенітет його країни. Але він повинен був підтримувати достатній рівень зацікавленості Трампа, щоб зберегти підтримку США. Він знає, що Трамп реагує на лестощі, але він також знає: справжня сила – у демонстрації того, що Україна не стоїть наодинці. Коаліція покликана підкреслити, що це не лише війна України, а й Європи. І, зрештою, це має бути і війна Америки, якщо та хоче зберегти свої цінності та лідерство.
Фрідман пояснює, чому шлях, який обрав Трамп, є не просто хибним, а ілюзорним. Будь-яке реальне мирне врегулювання вимагатиме років копітких переговорів щодо всього – від репарацій і військових злочинів до складного питання гарантій безпеки. Натомість росія вимагатиме "денацифікації" та "демілітаризації" – фактично підкорення України, тоді як Україна наполягатиме на відповідальності за викрадення, звірства та руйнування. Це не підстави для швидкої угоди. Це ознаки боротьби на покоління.
Трамп же й надалі ставитиметься до дипломатії так, як колись до нерухомості: транзакційно, театрально і поверхово. Коли Зеленський пояснив, що Конституція України забороняє йому віддавати територію, Трамп висміяв його: "Він має дозвіл розпочинати війну й убивати всіх, але йому потрібен дозвіл на обмін територіями?" Цей дотеп ігнорує базову істину: Зеленський не починав цю війну. Україна не обирала бути об’єктом вторгнення. Не потрібен жоден "дозвіл", щоб захищатися, оберігати свій народ і чинити опір стиранню з мапи. Натомість саме торгівля землею своєї країни задля умиротворення загарбника потребує схвалення і легітимності. А на таке божевілля мають пристати і влада, і народ. Поки що це малоймовірно.
Війна в Україні завжди була чимось більшим, ніж просто географічним питанням – і не лише від повномасштабного вторгнення 2022 року, а й від анексії Криму в 2014-му. Йдеться про те, чи здатні вільні нації захистити свій суверенітет від агресора, який прагне їх знищити, і чи підтримають їх США. Якщо путіну вдасться силою диктувати кордони, а американський президент погодиться, цей прецедент матиме резонанс у всьому світі. Урок для автократів буде чітким: агресія працює, а Захід здається.
Саміт на Алясці підтвердив те, чого багато хто боявся: Трамп піддається впливу путіна, прагне швидких рішень і не зважає на сувору реальність того, за що нація продовжуватиме битися. Зустрічі Трампа із Зеленським та європейцями ризикують стати ще більш порожніми, саморуйнівними виставами, якщо Зеленський та його європейські партнери не зафіксують дискусію на важливих принципах. Суверенітет не можна віддавати в обмін на переговори. Свободу не можна обмінювати.
Якщо США зречуться дисципліни дипломатії – якщо вони шукатимуть уявний мир замість принципового припинення вогню та переговорів – наслідки триватимуть поколіннями. Мир без справедливості – не мир. Це капітуляція. І Україна, як і Афганістан раніше, заслуговує на краще, ніж бути списаною з рахунків за чужим сценарієм.
Джерело: The Bulwark