Війна з Іраном спричинила чимало геополітичних наслідків – від високих цін на бензин і кризи в Ормузькій протоці до навантаження на запаси ракет-перехоплювачів для протиповітряної оборони. Але один із наслідків привернув значно менше уваги: напруження у деяких давніх відносинах США з державами Перської затоки.
Показовий приклад – нещодавні проблеми в американо-оманських відносинах.
Мабуть, найнижча точка настала минулого місяця, коли президент Дональд Трамп, говорячи про переговори Оману з Іраном щодо Ормузької протоки, сказав: "Якщо Оман стане нам на заваді, ми розбомбимо їх до бісової матері".
Це зовсім не те, що очікуєш почути про таку країну, як Оман. І, подобається це комусь чи ні, будь-яке довгострокове рішення, яке дозволить тримати Ормузьку протоку відкритою, має включати Оман.
Розташований у південно-східній частині Аравійського півострова, Оман лежить навпроти Ірану, по інший бік Ормузької протоки. Сучасний Оман є спадкоємцем колись могутньої та впливової морської імперії в Індійському океані, історія якої сягає кінця XVII століття. На піку своєї могутності у XIX столітті оманський вплив простягався від узбережжя Східної Африки до частин територій, які сьогодні належать Ірану та Пакистану.
Занепад імперії почався після суперечки про спадкоємство, що виникла після смерті султана Саїда бін Султана у 1856 році й зрештою призвела до її поділу між Оманом і Занзібаром. Але залишки імперії існували ще довго. Наприклад, порт Гвадар, який нині належить Пакистану, залишався під владою Оману до 1958 року, коли Оман продав його Пакистану.
Сьогодні населення Оману становить трохи більше 5 мільйонів. Більшість оманців сповідують ібадизм – течію ісламу, відмінну і від сунізму, і від шиїзму. Це допомагає Оману маневрувати серед релігійно-політичних суперечностей, пов'язаних із сунітсько-шиїтським поділом на Близькому Сході.
Економіка Оману ніколи не мала таких нафтогазових багатств, як деякі інші держави Перської затоки. Але країна компенсувала це іншими перевагами – насамперед своїм стратегічним розташуванням і здатністю бути майданчиком, де можна зводити різні сторони за столом переговорів. Завдяки цьому Оман часто має на міжнародній арені більший вплив, ніж можна було б очікувати від країни такого масштабу.
Однією з рис зовнішньої політики Оману, яку найчастіше неправильно розуміють, є його постійні контакти з Ісламською Республікою Іран. Частково це зумовлено політикою "активного нейтралітету" Оману, але важливу роль відіграють також географія та історія. Оман та Іран, звісно, розташовані по різні боки Ормузької протоки. Уже сама ця географічна реальність означає, що Маскат зацікавлений у підтриманні робочих відносин із Тегераном незалежно від того, хто перебуває при владі. Водночас Вашингтону не слід сприймати контакти Оману з Іраном як схвалення дій Тегерана.
Історія також має значення. Під час Дофарського повстання – збройного марксистського руху, який від 1960-х до середини 1970-х років загрожував оманській державі, – Велика Британія надала значну військову допомогу, що допомогла Оману придушити повстання. Як і Британія, дореволюційний Іран також прийшов Оману на допомогу. Починаючи з 1973 року шах Реза Пахлаві перекинув до Оману іранські сили, чисельність яких зрештою сягнула 15 000 військових, щоб допомогти розгромити повстанців.
Повстання стало загрозою самому існуванню правлячої еліти Оману, і країна не забула про допомогу, яку надали і Британія, і дореволюційний Іран. Це допомагає пояснити, чому Оман і сьогодні підтримує тривалі й близькі відносини як із Великою Британією, так і з Іраном.
Американо-оманські відносини також мають глибоке коріння. У 1833 році Сполучені Штати і Султанат Маскат і Оман підписали Договір про дружбу і торгівлю, заклавши основу майже двох століть взаємодії та співпраці. У 1980 році Оман став першою державою Перської затоки, яка дозволила американським військовим користуватися своїми об'єктами. Згодом дві країни уклали угоду про вільну торгівлю, яка набула чинності у 2009 році. Оман – одна з лише 20 країн, що мають зі Сполученими Штатами всеосяжну угоду про вільну торгівлю.
Останніми роками Оман відігравав особливо важливу роль для Сполучених Штатів, передусім за лаштунками. Оман виступав посередником і організатором контактів, зводячи американських та іранських посадовців для переговорів за різних адміністрацій США. Президент Трамп також користувався послугами Оману, щоб передавати повідомлення іранській владі. Останніми роками Оман відіграв ключову роль у переговорах щодо звільнення американців, яких утримували в Ірані та сусідньому Ємені.
Важливими є й відносини у сфері безпеки. Оман експлуатує американську військову техніку на мільярди доларів, зокрема винищувачі F-16. Стратегічні відносини поглибилися у 2019 році, коли дві країни підписали угоду, яка розширила доступ американських військових до об'єктів і портів у Дукмі та Салалі, забезпечивши важливі можливості для постачання й логістичного забезпечення американських сил, що діють у регіоні.
Як і інші держави Перської затоки, Оман не уникнув наслідків іранських ударів під час нинішньої війни. Від лютого Оман був атакований щонайменше шість разів, зокрема ударів зазнали стратегічно важливі порти Дукм і Салала. Особливо примітною була атака на Дукм. Лише за кілька тижнів до початку бойових дій американський ракетний есмінець USS Frank E. Petersen Jr., що входить до авіаносної ударної групи Abraham Lincoln, зайшов до цього порту. Через кілька днів після виходу з Дукма есмінець узяв участь у перших американських ударах по Ірану.
Однак війна з Іраном триває значно довше, ніж сподівався багато хто у Вашингтоні, а порушення судноплавства через Ормузьку протоку має глобальні наслідки. Через це роздратування у Вашингтоні позначилося і на відносинах з Оманом. Кульмінацією стали невдалі висловлювання президента Трампа минулого місяця.
Настав час обом сторонам зблизити позиції та повернути ці важливі відносини в нормальне русло.
Сполученим Штатам потрібні такі партнери, як Оман, – країни, розташовані у критично важливих геополітичних вузлах світової торгівлі й транзиту та, завдяки своїй унікальній історії й культурі, здатні взаємодіяти з урядами, з якими Вашингтон не може або не хоче говорити напряму. Унікальне становище Оману, якщо ним правильно скористатися, може працювати на американські інтереси.
Так само наївно вважати, що будь-яке довгострокове врегулювання нинішньої кризи в Ормузькій протоці можливе без Оману. Сама географія гарантує Маскату місце за столом переговорів.
Останнім правителем Оману, який відвідував Сполучені Штати, був султан Кабус у квітні 1983 року, за адміністрації Рейгана. Понад чотири десятиліття потому президенту Трампу варто запросити султана Хайсама бін Таріка до Вашингтона, щоб лідери зустрілися віч-на-віч, визначили шлях до відновлення американо-оманських відносин і спільно працювали над довгостроковим рішенням, яке дозволить повністю відкрити Ормузьку протоку.
Що швидше це буде зроблено, то краще для позицій США на Близькому Сході.
Довідка iPress:
Нинішня суперечка Вашингтона з Маскатом стосується не просто контактів Оману з Іраном. Після червневого меморандуму США та Ірану Тегеран і Маскат мали визначити майбутній режим адміністрування та морських послуг в Ормузькій протоці. 7 серпня Reuters повідомляв, що сторони наблизилися до домовленості, яка мала відновити безперешкодне комерційне судноплавство; після її оголошення США планували зняти блокаду іранських портів.
За даними Associated Press, адміністрація Трампа виступила проти частини майбутньої угоди – зокрема спільного ірано-оманського управління вихідним маршрутом з протоки та згоди Маската на добровільні збори із суден за послуги з безпеки й захисту морського середовища. Саме невдоволення цією схемою стало безпосереднім тлом для погрози Трампа Оману. 26 серпня Reuters передав заяву представника Корпусу вартових ісламської революції про досягнення домовленостей щодо часток Ірану й Оману в протоці та пов'язаних із нею доходів, однак остаточні параметри домовленості залишалися предметом спору.
Юридична проблема полягає в тому, що міжнародне право гарантує транзитний прохід через протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства. Як зазначає Chatham House, прибережні держави можуть стягувати обмежену плату за конкретні морські послуги, наприклад лоцманське проведення чи навігаційне забезпечення, але не встановлювати плату просто за право проходу. Тому суперечка фактично точиться і про те, хто та на яких умовах контролюватиме судноплавство в Ормузькій протоці після війни.
Джерело: National Interest