Старший стратег RBC BlueBay Asset Management і науковий співробітник Chatham House Тімоті Еш стверджує: росія є найбільшою екзистенційною загрозою для Європи, а США під керівництвом Трампа фактично припинили виконувати роль гаранта європейської безпеки й самі дедалі більше перетворюються на загрозу – підтримують ультраправі рухи та схиляються до позицій Кремля. У цих умовах Європа має терміново будувати власну, незалежну від США оборонну спроможність, а перехідний період закривати трьома кроками: продовжувати закуповувати американську зброю, не поглиблюючи стратегічної залежності; всіляко допомагати Україні встояти – адже саме український досвід сучасної війни та провідні позиції в технологіях дронів є ключем до оборони континенту; а також поглиблювати співпрацю з Туреччиною, відкинувши упередження. Автор закликає відмовитися від розпорошених амбіцій на кшталт глобальної проєкції сили, зосередитися на головній загрозі – росії, і навчитися отримувати максимум від кожної витраченої грошової одиниці завдяки раціональним закупівлям та реальній координації всередині Європи.
Минулого тижня я виступав на турецькій виставці оборонних технологій SAHA із доповіддю про оборонні виклики, які постають перед Європою, і про те, як на них відповідати. Подумав, що, можливо, варто оформити свої нотатки письмово, тим паче, що в липні в Туреччині відбудеться саміт НАТО.
Передусім Європі потрібна твереза оцінка реальності і вона має усвідомити, що в європейському безпековому ландшафті відбулася справжня революція.
У цьому сенсі, гадаю, Європа має нарешті подивитися правді у вічі й зрозуміти: росія – головна екзистенційна загроза миру, безпеці, стабільності та процвітанню на континенті й поза ним. росія продемонструвала цю загрозу не лише цілком невмотивованим вторгненням в Україну, а й безперервними ворожими діями проти Європи.
У путіна проблема з європейською моделлю: він втручається, щоб домогтися зміни режимів у Європі та зруйнувати її демократичні порядки, засновані на правилах, адже саме в них бачить загрозу власному режиму вдома – росіяни ж, найімовірніше, хочуть того самого. Це треба прийняти як даність: путін воює не лише з Україною, а й з Європою. Це має стати моментом істини.
Отже, Європа стикається з цим неймовірним і нагальним викликом з боку росії – і водночас американської "страховки", безпекової парасольки США над Європою, більше немає. Це мало б стати очевидним для Європи ще тоді, коли Трамп тиснув, намагаючись забрати Гренландію в іншого члена НАТО, загравав із росією, а під час мирних переговорів щодо України, як здавалося, незмінно ставав на її бік.
Думаю, тут варто визнати: інтереси США, та, можливо, навіть цінності (принаймні за Трампа й MAGA) можуть тепер відрізнятися від європейських. І ця розбіжність інтересів яскраво проявилася під час нещодавніх ударів США та Ізраїлю по Ірану. Їх завдали без консультацій із європейськими союзниками по НАТО, а наслідки цієї війни непропорційно й негативно б’ють саме по Європі – через подорожчання імпорту енергоносіїв у момент, коли європейська економіка й так перебуває під тиском. Для Європи пріоритетом є війна в Україні, а війна Трампа проти Ірану відтягнула й без того дефіцитні ресурси ППО від підтримки України. Крім того, зростання цін на нафту разом із пом’якшенням американських санкцій проти "Роснєфті" й "Лукойлу" наповнило казну москви та, найімовірніше, продовжило здатність росії вести війну проти України, а отже й проти Європи. Розбурхавши мусульманський світ, ці удари ще й, найімовірніше, зробили Європу вразливішою до терористичних атак ісламських екстремістів.
Головні загрози національній безпеці США – це, ймовірно, Китай і, як показали недавні події, Іран. Але я поставив би обох значно нижче в переліку безпекових загроз для Європи, де на першому місці – росія.
Ба більше, навіть з погляду цінностей: виступ віцепрезидента США Джей-Ді Венса на Мюнхенській конференції з безпеки свідчить, що США мають інше бачення Європи. США, здається, просувають власний порядок денний – переформатувати Європу за своїм зразком, підтримуючи ультраправі, соціально консервативні рухи по всій Європі, зокрема EDL у Великій Британії: її лідер Томмі Робінсон нещодавно навідувався до Держдепартаменту США. Неймовірно, що США, схоже, підтримують руйнівні впливи у Великій Британії та Європі, які можуть дестабілізувати їхніх давніх союзників. Сполучені Штати самі вже мало не стають загрозою безпеці Європи.
Питання для Європи насправді в іншому: чи дотримаються США своїх зобов’язань за статтею 5 у межах НАТО? Якщо Естонія чи Польща зазнають нападу з боку росії, чи прийдуть США на захист Європи? Усе вищесказане, а також скарги Трампа на те, що європейські союзники не підтримали його війну в Ірані, свідчать: відповідь, найімовірніше, ні. Якщо це так, то НАТО мертве, і Європі потрібно рухатися далі з планом "Б" – а по суті з планом "А".
Тож яка альтернатива американській "страховці" і як Європі захиститися від екзистенційної загрози з боку росії без США?
Отже, Європа має якомога швидше розвивати автономну від США оборонну спроможність. Зважаючи на масштаб європейської економіки – близько 35 трильйонів євро, що співмірно зі США та Китаєм, – це цілком можливо. За своїми масштабами та економічною силою Європа має бути більш ніж спроможною захистити себе. Утім, з огляду на роки занедбаності й надмірну залежність від США, відновити цю спроможність і заводи, на яких можна будувати танки, літаки, кораблі та дрони, швидко не вдасться. Імовірно, Європі знадобиться 5-10 років, щоб побудувати таку автономну оборонну спроможність, але якщо ми хочемо, щоб це сталося, починати треба вже зараз.
Очевидні запитання: що робити в перехідний період і чи є способи скоротити шлях до автономної оборонної спроможності?
Те, як саме Європа закриє цю прогалину або виграє час, залежить від кількох чинників.
По-перше: купувати американську зброю як тимчасове рішення, але не закріплювати стратегічну залежність від США
Європі залишається сподіватися, що США й надалі продаватимуть їй потрібне для переозброєння. Припускаю, що навіть Трампова адміністрація не відмовиться від європейських країн, готових виписувати чималі чеки за американську зброю, тим самим забезпечуючи цінні робочі місця в США. Проте, підписуючи такі контракти, Європа має подбати, щоб не закріпити свою залежність від американських систем (а в підсумку – від "кодів запуску"). Паралельно слід розвивати власні оборонні технології та виробничу базу, щоб поступово позбуватися залежності від США. Це має бути паралельний процес: купувати в США все, що потрібно для оборони сьогодні, але водночас планувати, як побудувати це самим якомога швидше, і намагатися не "зрощуватися" надто щільно з американськими системами озброєнь – аби майбутній розрив був можливим.
Сподіваюся, що коли Генеральний секретар НАТО Рютте називає Трампа "татком", він не має це на увазі цілком буквально, а насправді чудово розуміє реальний стан НАТО, описаний вище, і просто підживлює его Трампа, щоб не зупинявся потік американської зброї.
По-друге: допомогти Україні вистояти, бо саме її досвід сучасної війни є ключем до оборони Європи
Європі потрібно, щоб Україна протрималася у війні з росією якомога довше. Що довше витримує Україна, то більше часу Європа має на впорядкування своєї оборони. Гадаю, Європа нарешті усвідомила значення України для власної безпеки – звідси й рішення ЄС надати кредити на 90 мільярдів євро лдля покриття бюджетних потреб України впродовж найближчих 2–3 років. Прикро лише, що знадобилося три роки війни в Україні, та ще й промова Венса на Мюнхенській конференції з безпеки, аби нарешті по-справжньому почати нарощувати оборонні витрати й інвестиції у власний військово-промисловий комплекс. Це три змарновані роки. Утім, у Європі тепер з’явилося розуміння: дискусія про членство України в НАТО вже певною мірою втратила сенс. Адже з огляду на провідні у світі позиції України в технологіях дронів вона стане центральним елементом європейської оборони і, по суті, Європа тепер потребує України більше, ніж навпаки. Та навіть якщо США відмовляться від підтримки України у війні з росією (а за Трампа фактично так і сталося), Європа просто не може дозволити собі такого варіанту. За відсутності США Україна стає ключовою ланкою оборони Європи. І, власне, єдиний спосіб для Європи захиститися від загрози з боку росії без американської "страховки" – це засвоїти кожен урок, який Україна винесла з реалій сучасної війни. Україна може допомогти Європі здійснити стрибок в обороні й бути спроможною дати відсіч росії без американського прикриття.
По-третє: відкинути упередження щодо Туреччини й використати її військовий, технологічний та промисловий потенціал
Слід визнати військові, оборонно-технологічні й промислові спроможності Туреччини, відкинути давні упередження, расизм та ісламофобію і поглиблювати оборонну співпрацю з нею. Туреччина пропонує дуже багато: найбільшу армію серед європейських членів НАТО, загартоване в боях військо, провідні у світі спроможності в галузі дронів тощо. Вона має потужну виробничу базу, здатну масштабувати європейські та українські оборонні технології й інновації. І якщо Європа справді розгорне миротворчий контингент в Україні – "коаліцію охочих", то єдиною силою в Європі, спроможною виставити десятки тисяч військових для підтримки миру в Україні, буде саме Туреччина. До того ж Туреччина має критично важливу регіональну розвідку та "м’яку силу" на Близькому Сході, Південному Кавказі й у Центральній Азії, що могло б бути неоціненно корисним для Європи. Але має бути й зустрічна пропозиція для Туреччини: ймовірно, обмін технологіями, гарантії того, що така співпраця буде довгостроковим партнерством, яке не змінюватиметься від кожного пориву європейського політичного вітру, а також, можливо, переваги для самої Туреччини – нова угода про митний союз із Європою і навіть певне "пожвавлення" всього процесу вступу до ЄС. Туреччині потрібно чітко сказати, куди веде цей шлях; якщо ж перспектива вступу нереалістична, то яка тоді альтернатива для неї? Чи матиме вона якесь розширене партнерство з Європою на кшталт нинішніх відносин Велика Британія – ЄС після Brexit? Інакше кажучи: а що це дає Туреччині?
По-четверте: правильні пріоритети та найбільша віддача від кожного витраченого євро (буквально)
Гадаю, нам теж потрібна твереза оцінка реальності. Ми можемо мати амбіції вийти на оборонні витрати на рівні 3,5% ВВП, але цей шлях довгий, і поки ми його долаємо, треба видобувати з кожної витраченої грошової одиниці максимум – наймати й готувати військових, будувати заводи, виробляти танки та дрони.
Водночас треба усвідомити: розв’язок не зводиться до того, щоб просто заливати проблему грошима. До того ж нарощування оборонних видатків – це гра з нульовою сумою, бо державні фінанси скінченні, а видаткових пріоритетів багато. Звісно, військовому керівництву мав сподобатися заклик Трампа підняти оборонні витрати в НАТО до 5% ВВП, але чи справді нам потрібно витрачати 5% ВВП, щоб забезпечити власну оборону? Не варто забувати: під час переходу з 2% ВВП на 5% додаткові 3% треба або зрізати з інших бюджетних статей, або взяти в борг. І те, й інше має свою ціну. Якщо ми ріжемо видатки на соціальне забезпечення, освіту та охорону здоров’я задля оборони, то страждають соціальні послуги, населення стає менш задоволеним, а це підживлює відцентрові політичні сили, популізм та екстремізм. Тоді ми, може, й виграємо боротьбу із зовнішнім ворогом – фашистською росією, але дестабілізуємо власні системи настільки, що зрештою станемо схожими на цього ворога, а то й опинимося в союзі з ним, втративши при цьому ліберальну ринково-демократичну систему.
Чи можна закрити пріоритетні загрози для Європи меншими оборонними витратами?
Що ж, якщо загроза походить передусім від росії, то 2% ВВП на оборону в масштабах Європи мало б бути цілком достатньо. Уявімо: 2% ВВП від економіки обсягом 35 трильйонів доларів – це 700 мільярдів доларів на оборону. Додаймо Україну, яка вже витрачає близько 100 мільярдів на рік, плюс Туреччину з приблизно такою ж сумою – і Європа разом із союзниками вже переважала б росію за оборонними видатками в 4-5 разів. Натомість росія з її оборонним бюджетом у 200 мільярдів доларів має ширші стратегічні пріоритети: стримування Китаю на Далекому Сході, утримання ядерного паритету зі США й Китаєм, а також імперські амбіції на Південному Кавказі, в Центральній Азії, в Африці й навіть у Латинській Америці (Куба, нехай нині й меншою мірою – Венесуела).
Якщо ж ми пріоритетно спрямуємо оборонні видатки саме на ті ризики, з якими реально стикається Європа, то цілком зможемо дати відсіч єдиній екзистенційній загрозі з боку росії.
Британські збройні сили – показовий приклад. Сміхотворно завищені й надмірно амбітні оборонні пріоритети призвели до катастрофічних рішень у сфері оборонних витрат. Можливо, через Brexit і прагнення збудувати "Глобальну Британію" Велика Британія вклалася у два надзвичайно дорогі авіаносці. Гадаю, амбіція полягала в тому, щоб ходити ними в усі кінці світу, демонструючи глобальну досяжність Великої Британії та її технологічну спроможність. Проте ціна цих кораблів виявилася такою, а будували їх, до речі, у Франції, тож реклама британських оборонних технологій із цього вийшла сцумнівною, що Велика Британія не змогла дозволити собі ні повний комплект літаків F-35 для них, ні кораблі супроводу для прикриття авіаносців. Тому їй довелося позичати літаки й пілотів у США, а фрегати та есмінці – в європейських союзників, щоб укомплектувати авіаносні групи. Але для острівної держави, для якої оборона Північної Атлантики та підтримка європейських союзників нині є критично важливою місією, авіаносці виглядають радше розкішшю. Краще було б мати більший флот підводних човнів, есмінців і фрегатів, а Королівським ВПС забезпечити більше літаків для оборони неба над Великою Британією з її ж території. До того ж ці дорогі авіаносці тепер видаються вкрай вразливими до морських дронів – з огляду на досвід росії в Чорному морі.
Але для Європи закон один: "потреба наказує". Наша оборона ослабла, тож треба беззастережно зосередитися на захисті від найбезпосереднішої загрози – росії, і кроїти видатки за наявною тканиною.
Ідеться про пріоритети, ефективніші закупівлі й раціоналізацію всередині Європи – визначення прогалин і того, хто за що відповідає.
Щодо останнього: очевидно, що дублювання багато. Очевидним розв’язком була б загальноєвропейська збройна сила – "Армія Європи". Але це потребувало б ще глибшого об’єднання суверенітету, а з огляду на зростання популістських сил і повернення націоналізму такий варіант на нинішньому етапі навряд чи оптимальний. Чи може Велика Британія перейти від залежності від США у підтримці свого "незалежного" ядерного стримування до залежності від Франції? Ймовірно, не найкращий варіант, зважаючи на посилення Національного об’єднання й Ле Пен у Франції. Тож, найімовірніше, ідеться про кращу координацію та співпрацю між незалежними, але значно автономнішими арміями Європи. Проте нам слід зрозуміти, які саме прогалини в обороні залишаються після виходу США, і мати реалістичні плани, як і ким їх закривати. Ми маємо краще координувати закупівлі та суттєво підвищити їхню ефективність — для таких держав, як Велика Британія, це була суцільна катастрофа з огляду на кількість провалених закупівельних проєктів (заміна літака Nimrod, бойові радіостанції, бронетранспортер Ajax).
І знову ж таки, ми можемо повчитися в Туреччини, яка зуміла отримати значно більшу віддачу від обмеженого бюджету завдяки оптимізованим оборонним закупівлям. Туреччина, як показала виставка SAHA, зуміла розвинути неймовірно інноваційний і потужний оборонно-промисловий комплекс, який дозволяє їй "бити вище своєї вагової категорії". Чому Туреччина досягла цього попри значно жорсткіші фінансові обмеження? Почасти тому, що західні санкції змусили її мислити нестандартно й розробляти технології, які їй не дозволяли купувати, тобто йти шляхом майже повністю автономної оборонної спроможності. Нам пора припинити "задирати носа" перед Туреччиною. Один очевидний варіант компромісу – включити Туреччину до європейської програми SAFE поряд із Великою Британією. Просто абсурдно, що поза цією програмою досі залишаються і Велика Британія, і Туреччина. Якщо обидві країни залишатимуться поза нею, це чітко сигналізує нашим противникам у Європі, що Європа не здатна себе захистити й не відповідає викликам часу.
Джерело